Правові стандарти ЄСПЛ щодо доказів і доказування у кримінальному процесі
Наводячи конкретні вимоги Європейського суду з прав людини, що стосуються доказів та доказування, необхідно, перш за все, розкрити нормативну основу, якою є положення статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція 1950 р.), а саме - п. 3 зазначеної статті, відповідно до якого справедливий судовий розгляд забезпечується через певні права обвинуваченого на:
a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення проти нього;
b) мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого захисту;
c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника на свій розсуд або, за браком достатніх коштів для оплати послуг захисника, користуватися послугами призначеного йому захисника безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;
d) допитувати свідків обвинувачення або мати право на те, щоб їх допитали, а також вимагати виклику і допиту свідків з його сторони на тих же умовах, що й свідків обвинувачення;
e) отримувати безкоштовну допомогу перекладача, якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не говорить цією мовою.
Що стосується загальної теорії доказів і доказування, то позиція ЄСПЛ у цьому випадку не бачить ніякої дискримінації, оскільки виходячи зі змісту статті 6 Конвенції, право кожного на захист жодним чином не допускає обмеження держави у виборі правових засобів і їх реалізації в ході звинувачення. На думку ЄСПЛ в даній ситуації принцип рівноправності і змагальності сторін не порушується. У своїх доводах ЄСПЛ виходить з теорії «рівності зброї», тобто зрівнювання сторін не за кількісними ознаками наданих повноважень, а за процесуальним статусом в ході усього процесу, в тому числі і в суді, що підтверджує, наприклад, Постанова ЄСПЛ у справі «Рожков проти РФ» від 31.10.2013. Сам принцип «рівності зброї» передбачає, що кожній зі сторін повинна бути надана розумна можливість представляти свою правову позицію, включаючи свої докази таким чином, щоб вона не була поставлена в значно менш вигідне становище, ніж інша сторона.
Критерії недопустимості доказів ЄСПЛ віддає на розсуд національному законодавцеві, утримуючись від пред’явлення конкретних вимог. Аналізуючи практику ЄСПЛ, можна зробити висновок, що при вирішенні питання про недопустимість доказів, національні суди повинні мати на увазі можливість обвинуваченого оскаржувати допустимість доказів, заперечувати проти них, а також обставини в процесі збирання доказів, що дозволяють їх вважати неприпустимими (Постанови ЄСПЛ у справі «Ялло проти ФРН» від 11.07.2006, у справі «Биков проти РФ» від 10.03.2009). Більш того, при дослідженні і оцінці доказів суди повинні враховувати подані зауваження і доводи сторін по таких доказів. Тільки в такому випадку судовий розгляд на підставі п.1 ст.6 Конвенції 1950 р. можна вважати справедливим.
Безумовно, особливим випадком є визнання обвинуваченого, які він дає внаслідок тортур, або ж які отримані в порушення права обвинуваченого не свідчити проти себе самого і своїх близьких, в тому числі уникаючи отримання відомостей шляхом допиту (наприклад, через приміщення обвинуваченого в камеру з «підставними особами»). В даному випадку слушним є посилання на Постанову ЄСПЛ у справі «Аллен проти ФРН» від 05.11.2002.
Для справедливого судового розгляду також необхідно забезпечити обвинуваченого правом на виклик і допит свідків не тільки зі свого боку, а й тих, хто свідчить проти нього. Суд має використати усі можливі правові механізми для явки викликаних захистом осіб. Такий обов'язок суду є гарантією пп. «D» п. 3 ст. 6 Конвенції 1950 р. Право обвинуваченого на допит особи, що свідчить проти нього, може бути реалізовано не тільки в суді першої інстанції, але і під час досудового провадження, наприклад, очної ставки. Але при цьому пріоритет віддається показанням свідка, отриманих під час публічного розгляду справи, перед тими, які отримані у досудовому провадженні. Більш того, судам слід ставитися з великою обережністю до показань особи, що свідчить проти обвинуваченого, якщо вони є основою доказової бази зі сторони звинувачення. Дана гарантія закріплена в практиці ЄСПЛ, зокрема у рішенні по справі «Полуфакін і Чернишов проти РФ» від 25.09.2008: «Якщо засудження засноване виключно або в значній мірі на свідченнях особи, яку обвинувачений не міг допитати або не мав права на те, щоб вона було допитана під час розслідування або судового розгляду, права захисту обмежуються певною мірою, несумісною з гарантіями, передбаченими ст. 6 Конвенції1950 р.». Обвинувальний вирок не може бути винесено виключно або в основному на підставі показань свідка, якого обвинувачений не мав можливості допитати.
ЄСПЛ при формуванні доказової бази не забороняє використовувати дані, отримані під час оперативно-розшукової діяльності. Але в такому випадку національний законодавець повинен передбачити в установленому законом порядку процедуру такої діяльності, збору необхідних відомостей, залучення таких відомостей в якості доказів, а також контроль за такою діяльністю, прикладом чого є Постанова ЄСПЛ у справі «Раманаускас проти Литви» від 05.02.2008. Важливою вимогою є неприпустимість провокації, тобто схиляння особи до вчинення злочинного діяння для відкриття кримінального переслідування і збирання доказів. У даному випадку доказом провокації послужить встановлення того факту, що у особи, яка вчинила діяння, не було на те умислу при невтручанні органів внутрішніх справ.
У вирішенні питання про справедливий судовий розгляд ЄСПЛ, застосовує концепцію «плодів отруєного дерева», тобто оцінку допустимості всього ланцюжка доказів, що базуються один за іншим, а не кожного окремого доказу автономно. Тим не менше ЄСПЛ виходить з того, що при недопустимості одного доказу в єдиному ланцюжку, суд повинен в подібному випадку вирішити питання про справедливість судового розгляду в цілому. Тобто, якщо процес по даній справі в цілому і загалом справедливий, то і отримані у незаконний спосіб докази можуть бути прийнятними, прикладом чого є Постанова ЄСПЛ у справі «Хан проти Сполученого Королівства».
